<< Главная страница

СПРАВЖНЯ ДОБРIСТЬ



Категории Гулак-Артемовський ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Писулька до Грицька Прокази Хто Добрiсть, Грицьку, нам намалював плаксиву, Понуру, мов чернець турецький, i сопливу, Той бiсiв син, коли не москаля пiдвiз, Той Добростi не зна, не бачив i не чує. Не пензлем той ïï, але квачем малює, Той Добрiсть обiкрав. Не любить Добрiсть слiз, Вона на всiх глядить так гарно й веселенько, Як дiвка, од свого iдучи панотця До церкви — до вiнця, Глядить на парубка, мов ясочка, пильненько. Не квасить Добрiсть губ, бо iз ïï очей Палає ласка до людей. Вона регоче там, де i другi регочуть, Сокоче без брехнi, де i другi сокочуть, I не цурається гульнi i вечорниць, Чорнявеньких дiвчат i круглих молодиць. Вона й до милого пригорнеться поволi, Та ба! та не дає рукам, як кажуть, волi, Вона й горiлочки ряди-вгоди хлисне, Та носом, мов свиня, по улицi не риє, По-соромiцькому не кобенить, не виє, Пiд лавкою в шинку, мов цуцик, не засне. Вона, де треба, пожартує, Та з глуздом жарти всi i з розумом мiркує. Вона не виверта спiдлоба бiлкiв, Мов цап, задушений в кошарi од вовкiв, Не стогне, не сопе i нiгтiв не кусає, То з тим, то з сим таки слiв скiльки погадає. Як патока, так рiч у неï на губах, I смiх ïï цвiте, мов мак, що на грядках. Для неï все одно, що в згодi, що в пригодi: Бог лучче, каже, зна; вiн сам зна — поки годi. Хоч кiл на головi, як кажуть, ïй теши, Хоч ти вiзьми ïï — печи або души, Не зна вона, що то людськi переполохи, I не лякається нi од чого нiтрохи. Як паля в лотоках, простiсiнько стримить, Хоч хвилi як в неï бушують i бурхають, Хоч на неï шматки iз криги напирають, I Добрiсть так в бiдi i в лiсi так стоïть. Нехай гострить свою, мов бритву, доля косу, А Добрiсть вигляда, як камiнь з-пiд покосу: Наскочить на його коса, задзеленчить... Хрусь надвоє!.. мов скло, а камiнь все лежить! Нехай, як хоче, море грає, Нехай роз'юшений так, як бугай, Нептун Тризубцем байдаки i човни вивертає, - А човник Добростi, шамкенький, мов цвiркун, Як селезень, на дно за качкою пiрнає Та вп'ять звiдтiль наверх без шкоди виринає - До берега ставка цiленький допливає. Не любить Добрiсть слiз. Буває черваку Всього, як кажуть, на вiку! Бува, що i ïï зле панство зневажає, Мов товарякою, так нею повертає, - Чи вже ж i голосить? I, в лихотi своïй Розприндившись, скакать у яму ïй живiй? Здихне там нищечком пiд нiс собi до бога, Iз лиха заспiва, та й за своє, небога: Бо серце ïй, що тьох, знай, шепче, що той є, Хто за терпiннячко спасiннячко дає. Зна Добрiсть, що який бог змочить ïй свитинку, Той висушить з неï останню капелинку, Що бог не мачуха: хоч трошки й поскубе, Та вп'ять пожалує, пригорне до себе. Трапляється i те, що паплюга, брехня, Iз висолопленим жалом, неначе списом, Як циндря гаспидська, до ворогiв ганя. Сектує на неï i позирає бiсом; Що заздрiсть з жовтими очима, мов жовтки, З кошачими, мов чорт, на пальцях пазурами, Де ступить Добрiсть, скрiзь копа пiд нею ями: Пекельнiï ïï губки, мов пауки, Чи на василечки, чи на чебрець наскочуть, - Замiсть щоб мед з ïх брать, одну отруту смокчуть. А Добрiсть не вважа на злiï язики, Не пристають людськi до неï побрехеньки, I як в калюжах в дощ хлюпощуться гуски, То, стрепенувшись, вп'ять виходять з ïх сухенькi, - Так Добрiсть чепурна виходить iз брехнi, У неï ворогам одкази все однi: Хто часнику не ïв, той i смердiть не буде, А добрий ворогiв завсiгди перебуде. Псу вiльно й на попа брехать, як кажуть, все Собака гавкає, а вiтер те несе. Од злиднiв не втечеш нi вдень, нi серед ночi: У Заздростi, мовляв Пархiм, попiвськi очi. Бог з нею!.. Ïй — в завiсть, А Добростi — в користь! Сiль в вiчi, в зуби ïй печина, — Добрiсть каже Та й хоч якiй брехнi сим словом рот замаже. Як шкурка з бузiвка у шевчика в руках Або у лимаря в зубах, Чого не витерпить, що ïй не виробляють! Смердячим дьогтем ïй i жиром доïдають! Крий боже! що ïй мук, голубцi, завдають! I крутять, i вертять, i пруть, i мнуть, i труть, I в дудку зцуплюють, i рвуть, i натягають, I в сто погибелей муцують, i згинають... Що збоку чоловiк, зирнувши, задрижить! Подума: тiльки вже на свiтi ïй i жить! Аж ось! Глянь: лимар наш сю шкурку пiдiймає I юхтою ïï або габельком величає, I щоб за шкурку мав п'ять золотих узять, То за габелька вiн не хоче й десять брать! Так Добрiсть на свiтi чим бiльш в нудьзi помнеться, Чим бiльш, мов реп'яхiв, лихоти набереться, Чим сала бiльшенько за шкуру ïй заллють, - Тим бiльше за неï, де повернись, дають. Адже ж за битого, нашi батьки мовляли, Небитих двох колись не раз притьмом давали, Та ба! та й чотирьох не квапились, не брали! Нехай в олiйницi олiйник тараном Макухам завдає якмога гiршу муку, - Так не завгорить ïм, а здавить в каменюку, Що потiм чорта й сам вдовбе ïх долотом. Нехай вовтузають i Добрiсть кулаками, Мов воскобiйними нехай з неï клинками Останню слiзоньку видавлюють i п'ють, - Овва! дурнi! того не знають, що дають Таку принаду ïй до стусанiв частеньких, До штовхання пiд бiк, до кулакiв тугеньких, Що хоч в потилицю тодi ïй i обух, Хоч довбню в лоб, то все не випре з неï дух. I довбня, я ж кажу, тогдi ïй так дошкулить, Як вош за комiром або постiл замулить. По сiм-то, братику, i Добрiсть пiзнають: Клеймо ïй — канчуки, iмення ïй — терпiння. Хто ïх не скоштував, не буде мать спасiння, Того нехай помiж святими не кладуть! Бо той, до котрого, знай, доля зуби скалить, Трохи лиш на того не скинувся синка, Що матiнка пестить i до голiвцi гладить, - Поки не вiзьметься пестунчик до замка! Але всьому свiй час i черга, Грицьку, буде! Ми пiд богом, як бач, всi ходим, грiшнi люде: До часу глек, — мовляв один розумний лях, - До часу, голубе, нам глечик носить воду; I на його пошле зла доля ту невзгоду, Що глек побачимо в череп'яних шматках! До часу над слабим, хто дужчий, вередує, До часу мужикiв ледачий пан мордує, - Колись до ïх усiх смерть в гостi примандрує, То, мов єхлейтар, ïм в вiкно заторохтить I по-московськiй ïм гукне: ''В паход iтить! Не гляне, чи то ïх кульками хата вшита, Чи, може, дереном земляночка накрита, - Всiх нас сира земля до себе прибере, Але ледачий так, як добрий, не умре! Як з Городищ чумак, пiшовши в Крим за сiллю, В дорозi нидiє двадцяту вже недiлю, Обшарпавсь до рубця, в коломазь облiпивсь, Та ба! та як другi — дощенту не пропивсь, Щодень, то неборак, знай, молиться все богу, Щоб швидше дiвчину побачити небогу, I чулих воликiв, знай, хльоста батогом, Поки опиниться перед своïм двором, - Так Добрiсть квапиться iз свiту в домовину, Терпить нудьгу й бiду, пропасницю й гостець, I так попа вiн жде в останнюю годину, Як на великдень всi червоних ждуть яєць. Але ти, Грицьку, бiльш, нiж я, учився в школi, Далеко бiльш, нiж я, помазавсь ти письмом; Ти й грекiв, ти й латин, ти знаєш всiх доволi, Ти в церков хоч яку годився б буть дяком; Ти краще Добростi обличчя наригуєш, Бо й добрий сам єси, i добре всiх малюєш! Послухай, Грицьку, лиш! чи це тобi втямки, Як зiйдуться, було, до тебе нарубки, А ти, було, й звелиш граматку ïм читати, А сам почнеш, було, псавтир перевертати, Скрiзь нишпорить — пiд тмою, мною, здом, Пiд азом-ангелом або i в ярмолоï Од палiтурочки в часловцi до другоï, I спинишся, було, аж на октоïхом, Та й об якiмсь, було, почнеш читать Сократi - Так гарно, що було аж сумно всидiть в хатi! Нехай над ним сира земля пером лежить! Дивiться, хлопцi, лиш, — казав ти нам, — глядiть, Як Добрiсть на свiтi живе i умирає, Як, не злякавшися, кайдани надiває! З якою радощою держить у руцi мишак I кухличок коли б, скривившись, випиває, До бога рученьки невиннi простягає! Отак-то, братики, умер Сократ, отак! Чого ви, дурники? — сказав вiн веселенько Своïм заплаканим в хурдизi школярам. - Чого голосите? Чкурнiть лиш ви швиденько Та дайте пiвня ви скулаповим попам! Отак-то, братця, й ви, — казав ти, — хлiб ви ïжте, А правду, хоч яким панам вельможним, рiжте! Не скрiзь ледачi так, як грецькiï пани, Хоч скрiзь на свiтi єсть ахвинськi брехуни, I єсть земля така правдива i заможна, Де правду i панам сказать, як богу, можна. Дивiться, — ти казав, — як вiрний Довгорук Писульку царську рве iз єдноральських рук I на шматки ïï iз серця роздирає! Чи бач, як старшина iз ляку умирає! А Довгорук сидить i усом не моргне! Ай, що ж ти наробив! — усi заверещали. - Тепер же поминай, як Довгорука звали! А Довгорук сказав:Не бiйтесь за мене! Нехай лиш прийде сам Петро сюди Великий! Я покажу, що й вiн, як всi ми, чоловiки, Помилиться, згрiшить, спiткнеться i впаде, I ворог той йому, його хто не зведе. Аж бач! Таки воно й на правду вийшло, хлопцi, - Прибiг Петро, гукнув, затупав, загурчав, Уже й був кинувсь бить, але як розпитав, Аж Довгорукого погладив по головцi, I цмокнув в лисину та ще й перепрохав - Та ще й на змирщини кiп з п'ять вiн грошей дав. 17 сентября 1817 г. Харьков
СПРАВЖНЯ ДОБРIСТЬ


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация